Ігор Калиниченко - молодий запорізький поет

Материал из ЗапоВики

Перейти к: навигация, поиск

Ігор Калиниченко - молодий запорізький поет, автор збірки "Зоряна дорога"(2008)

Kalinichenko.JPG
Kniga.JPG

Ігор Олександрович Калиниченко народився 1 січня 1983 року у м. Запоріжжя в сім'ї робітників. До 19-ти років кожне літо жив у бабусі в селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. У 2005 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Вірші пише з 1996 року. В 2008 р. у видавництві запорізької "Просвіти" вийшла перша його збірка "Зоряна дорога", до якої ввійшли найкращі поезії періоду 1998 – 2008 рр. Основні мотиви творчості поета – українська природа, рідне село, любов до матері, Вітчизни, коханої. Продовжуючи традиції співців запорізького степу В. Лісняка, В. Діденка, Г. Лютого, І. Доценка, О. Гончаренка, І. Сухаря, Л. Геньби, маючи гуляйпільське коріння (троюрідний дід Ігоря - поет Анатолій Горпинич), він наразі є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, що пише на сільську тематику.

Ігор Калиниченко друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах "Яблуко спокуси" , "Слава нації! Смерть ворогам!", "Зачаруй мене тремом кохання", "Махаон", у газеті "Верже" та в журналі "Хортиця", в Інтернеті (сайти "Поетичні майстерні", "Севама", "Гоголівська академія", "Хата-читальня" та ін.). Ігор є членом Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Гайдабури, тривалий час відвідував літературний клуб "99" при Запорізькому національному університеті. Є лауреатом та переможцем кількох інтернет-конкурсів поетичного порталу "Севама". Виступав на фестивалі "Поетичний травень-2009".

Твори Ігоря Калиниченка привертають до себе увагу передусім тих людей, котрі у наш атомний та комп'ютерний вік продовжують вірити, що найвищі цінності у житті – це Вітчизна, кохання, дружба, материнство, а не гроші чи горілка. А головне – вірші Ігоря наповнені щирістю та любов'ю. "Досі майже вже не вірилось, щоб у теперішньому закомп'ютеризованому світі (особливо чоловічому) було стільки Любові чистої і нетиражної взагалі!.. Не те що навіть до Мови, Природи, України в цілому!!!" – так відгукнулася на поезію І. Калиниченка поетеса з м. Прилуки, член НСПУ Олеся Білоцвіт. А український поет з Польщі Василь Шляхтич писав у своїй рецензії, що "Небагато нині в Україні поетів, та не тільки поетів, які оспівують любов до рідної мови, рідної культури, до своєї історії. Читаючи твори сучасних українських поетів, помічаєш, що тематика їх творів майже ніяка. Гарні слова, хоч в рідній мові, лиш любові до рідного, до українського, до свого дуже мало. Тому я дуже вдячний Вам, Пане Ігоре, за спів про своє рідне, наше рідне."

Вірші Ігоря Калиниченка легкі та музичні, то ж недарма ними зацікавилися композитори. Перші пісні народилися завдяки запорізькому композитору Валерію Томченку. Потім була пісня "Моя Україна", написана співачкою з Симферополя Яною Моісеєвою, що вперше пролунала на двох концертах з приводу святкування Дня Незалежності України в Криму. Зараз Ігор Калиниченко працює з дніпропетровським композитором Володимиром Ярцевим та американським композитором українського походження Гаммою Скупинським, що був у 70-ті роки музичним керівником ансамблів "Смерічка" та "Червона рута" і писав пісні для Софії Ротару, а зараз мешкає в Голівуді. Можливо, композиторів та пісень було би більше, але автор досить критично ставиться до своєї творчості та не поспішає показувати її митцям. Бо його ідеали в пісенній поезії занадто високі. Він вважає, що пісні треба писати якісні, або ж взагалі їх не писати.

Відомі запорізькі поети Ганна Лупинос та Михайло Буряк рекомендували Ігоря Калиниченка до Національної Спілки Письменників України. Високо оцінили творчість молодого митця Олег Гончаренко та Любов Геньба, позитивно відгукувались Григорій Лютий, Лариса Коваль, Яна Яковенко і Пилип Юрик.


Вірші Ігоря Калиниченка


Згадай мене

Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.

Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.

Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.

Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.


Рідна мова

Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.

Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.

Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.

Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!


Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,
Порізану посадками на клаптики полів.
Тут в яблунях всміхається замріяне село,
Тут сонце пада жайвором на вишите крило.
Квітують за покосами суданка й еспарцет,
З вітрами стоголосими влаштовують концерт.
Тут вечір дасть напитися червоного вина,
Зірок палає китиця і пахне бузина.
Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,
З дощами синьоокими братався навесні.
Ходив за печерицями і з вудкою на став,
Навчився праці й щедрості і вперше покохав.
Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,
Крізь даль років і відстаней живий у серці він.
І знов мене дорога ця, як матір, привела
До краю Запорізького, до рідного села!


В клекоті вишневого світання
Нас єднала доля золота.
Шепотіло серце: "Ти остання",
Відпливла за обрій самота.

Літо пломеніло цвітом гречки,
Падав на траву кленовий сік.
Думалося, щастя недалечко -
Там, за світлим гомоном осик.

Та не все так сталось, як гадалось -
Ми, як дві дороги, розійшлись,
І змінилась волошкова радість
На гірку отруту чорних сліз.

Відгриміла осінь листопадом,
А у снах ще й досі бачу я,
Як весняним лугом, зелен-садом
Йде любов заквітчана моя.


Повертаючись із вирію, лелеки
Позовуть мене й покличуть все одно
В ті забуті Богом хутори далекі,
Де лисиці заглядають у вікно.

Я пройдуся попід кронами гледичій,
Зі ставка у жмені зачерпну води,
І розвіється в душі печаль та відчай,
Розіллються в серці радості меди.

Назбираю в луках зорі ясноокі,
Прочитаю вірші травам і хлібам,
Щоб степів моїх розтерзаний неспокій
Передав свій цвіт окриленим вітрам.

Повечеряю з бабусею у хаті,
Будуть сутінки солодкі, мов кутя.
Ні, село, тобі ще рано помирати,
Ти ще ствердиш своє право на життя!


Абрикосом зацвів рідний край навесні,
Не згасає роса на п'янкім гіацинті.
Аріадна, мов зірка, вказала мені
Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.
Та дорога до тебе мене привела,
А кохання лилось, наче став через греблю.
Синім цвітом очей ти в полон узяла,
І свій образ ясний в моє серце вплела,
Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.


Помирає село

Помирає село -
колиска вкраїнської нації.
Помирає село -
джерело моїх мрій і надій.
Біля тину схилились
зажурені білі акації,
сумно б'є за городом
пшениці зелений прибій.

Помирає село.
Самогоном затоплені вулиці.
З комишу виглядають
змілілі обличчя ставків.
Промайне кілька літ -
всі вони остаточно замуляться,
і не стрінемо вже
ані лебедів, ні рибаків.

Помирає село.
І нічого зробити не взмозі я.
В хатах вибиті вікна,
немовби це все по війні.
Де буяли сади -
там росте молочай і амброзія,
Наїжачилась тиша,
де так щедро лунали пісні.

Помирає село -
цвинтарі зарясніли могилами,
і зруйновані ферми
дотлівають в кущах бур'яну.
Як же низько ми впали!
Як швидко ми стали безкрилими,
чи нам вистачить сил
пережити годину смутну?

Помирає село.
Пересохли прабатьківські корені.
Травостій вже не той,
і самотністю груші гірчать.
На гаї й хутори,
на ромени і луки розорені
павутинням лягає
диявола чорна печать.

Я на мапу дивлюсь -
невесела на ній географія,
бо до деяких назв
не доїхати й не доплисти.
Порятуймо країну
від цієї гидотної мафії,
щоби знову змогло
українське село розцвісти!


Станція Мирова

На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.

Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.

Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.

Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.


За матеріалами'
http://www.prosvita-zp.org.ua/druk.html
http://www.virsh.com.ua/kalina
http://www.litforum.org/index.php?r=13&a=2463
http://maysterni.com/user.php?id=1955
http://www.pisni.org.ua/persons/2480.html

Личные инструменты
правила на Заповики
Сайт кафедры ИИТО
переход на сайт центра
 
Наша награда.