Вавилов Микола Іванович

Материал из ЗапоВики

Перейти к: навигация, поиск
Вавилов.jpg

Великий учений Микола Іванович Вавилов російський генетик, географ, автор закону гомологічних рядів у спадковій мінливості організмів, творець вчення про біологічні основи селекції та центри походження і різноманітності культурних рослин, академік АН СРСР і АН УРСР.

Содержание

Вавилов і Полтава

Уперше Микола Вавилов потрапив до Полтави 30 березня 1910 року, навчаючись на той момент у Московському сільськогосподарському інституті. У Полтаві тоді знаходилася перша постійно діюча наукова установа Російської імперії − Дослідне поле. Керівник Миколи Вавилова академік Дмитро Прянішников виділяв здібного студента серед усіх і рекомендував його на проходження практики на Полтавському дослідному полі, яке в 1910 році перетворили на дослідну станцію. На ній студент Микола Вавилов робив свої перші спостереження і висновки.

Пізніше, уже ставши відомим ученим, Микола Іванович з теплотою згадував полтавський період свого життя, зокрема, "стару лабораторію.., досліднопільський ентузіазм, бадьорість, якою віяло з Дослідного поля…", де він проводив по 14−15 годин на добу. Він приходив туди найпершим і до появи директора поля встигав оглянути дослідні ділянки.

Однокурсник М.І. Вавилова, відомий у майбутньому ґрунтознавець, перший Президент Всеукраїнської сільськогосподарської академії (нині Української академії аграрних наук, УААН), академік Олексій Никанорович Соколовський, згадуючи проходження практики у Полтаві, писав: "... де б не з'явився Микола Іванович Вавилов, він скрізь умів знайти спільні інтереси та спільну мову з кожною людиною". Про це ж говорить і доктор біологічних наук, професор Л.П. Бреславець, котра тоді працювала на станції: "Микола Іванович ще студентом відрізнявся своїми знаннями та цілеспрямованістю".

Дочка тодішнього директора дослідної станції С.Ф. Третьякова - Л.С. Третьякова - писала: "Батько вельми цінував Миколу Івановича і відзначав його як найталановитішу, обдаровану, живу культурну, ерудовану людину. Ще тоді батько віщував йому велике майбутнє. У нашій сім'ї всі його любили, як рідного, і пишалися його успіхами...".

Крім цього, саме в Полтаві в журналі "Хуторянин" практикант Микола Вавилов опублікував три перших самостійних наукових праці. На благодатній полтавській землі він по-справжньому відчув смак науки, ствердився як фахівець. М.І. Вавилов багато читав наукових праць, порівнював їх, узагальнюючи факти. Ті праці допомогли йому обрати правильний напрямок досліджень. Ось як про це він сам згадував у листі-привітанні до знаного фітопатолога А.А. Ячевського: "…15 років тому, бувши студентом-практикантом Полтавської дослідної станції, я прочитав вашу книгу "Іржа хлібів". Ця книжка була в той час великою подією.., мимоволі вабила юних натуралістів спостережень, до роботи, і сама була результатом великої спостережливості, знань…". Після закінчення інституту, влітку 1912 року, Микола Вавилов приїхав до Полтави, щоб вивчати стійкість деяких чистолінійних сортів пшениці до бурої іржі та борошнистої роси.

Наукова діяльність

Через 10 років після ознайомлення з книжкою А.А. Ячевського Микола Вавилов став основоположником вчення про імунітет рослин і видав свою першу монографію, присвячену цій тематиці.

Одного з фундаторів сільськогосподарської справи Росії й України, директора Полтавської дослідної станції С.Ф. Третьякова Микола Вавилов вважав своїм вчителем. А полтавську практику, яка тривала лише півроку, він вважав одним із найважливіших етапів свого життя. Після повернення до Москви з Полтави він написав у своєму щоденнику: "25 листопада 1910 року. Сьогодні 23 роки. Якби спробувати відтінити будь-який етап, пов'язаний iз цією річницею, мабуть, це було б наступне − входження в агрономію (практика на Полтавському полі)…".

У подальшому Микола Іванович не поривав стосунків із дослідною станцією до кінця свого життя. Він допомагав їй матеріально, опікувався долею багатьох її співробітників.

Деяких із них він залучив до своєї роботи за кордоном. Це перш за все стосується Дмитра Миколайовича Бородіна. Його М.І. Вавилов вважав „...надзвичайно корисною людиною, яка чудово володіє мовами ...". Д.М. Бородіна Микола Іванович поставив на чолі створеного ним Нью-Йоркського бюро прикладної ботаніки. Його сам М.І. Вавилов називав "вікном у світ". І це дійсно так, бо Дмитро Миколайович із честю виправдав цю високу оцінку, відправивши до Росії 10 тисяч зразків насіння гарбузів, динь, кавунів, кукурудзи, соняшнику. Усі вони були передані в дослідні установи і, перш за все, у ті, що розташовувалися в Україні.

У 1924 році, коли вченому вже виповнилося 37 років, і він відбувся не тільки як агроном, а й як генетик, географ, він ще раз підкреслив виключну роль Полтави у своїй науковій кар'єрі: "Особисто для мене Дослідне поле, весь його колектив дав імпульс для всієї подальшої праці, дав віру в агрономічну роботу…".

Які б високі посади не обіймав Микола Іванович, до яких би сфер інтелекту та знань не відносили його за життя та після нього, він завжди ідентифікував себе доволі просто: "Я − агроном". İ став він ним саме в Полтаві. Жителі міста увічнили пам'ять видатного вченого, назвавши його іменем один із проспектів і встановивши меморіальну дошку на фасаді головного будинку Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (вулиця Шведська 86).

Володіючи невичерпною енергією та легендарної працездатністю, за свою відносно недовге життя Вавилов устиг зробити на дино багато: пройшов по дорогах і бездоріжжю п'яти континентів, сформулював великі наукові узагальнення в галузі генетики та еволюційного вчення, написав більше 10 книг, провів гігантську організаційну роботу по створенню стрункої системи установ сільськогосподарської науки в такій величезній країні, як СРСР.

Усе своє життя в науці, починаючи зі студентської лави, М. І. Вавилов присвятив вивченню культурних рослин, переслідуючи шляхетну мету - підвищити їхню врожайність, усунути тим самим загрозу нестачі продуктів харчування для жителів нашої країни і всього людства.

До 20-м - початку 30-х років відносяться численні експедиції зі збору і вивченню культурних рослин, які зробив сам Вавилов або які він організував і в яких брали участь його співробітники. М. І. Вавилов відвідав близько 40 країн. Багато хто з його подорожей були пов'язані з великими труднощами і ризиком, особливо важкими і небезпечними були експедиції в Афганістан (1924 р.) і в Ефіопію (1927 р.). За першу з них учений був удостоєний золотої медалі Російського географічного товариства "За географічний подвиг".

Для радянської генетики велике значення мала організаційна діяльність М. І. Вавилова. У 1930 р. він очолив перший в країні академічний заклад з генетики - лабораторію, яка через три роки стала Інститутом генетики АН СРСР. У цій установі М. І. Вавилова були зібрані молоді талановиті дослідники. Сюди ж для роботи були запрошені і відомі зарубіжні вчені (серед них - майбутній нобелівський лауреат американець Г. Меллер). У 1934 р. Інститут генетики був переведений до Москви, але М. І. Вавилов продовжував їм керувати до 1940 року. Нині ця установа (Інститут загальної генетики РАН) носить його ім'я.

У 1923 р. М. І. Вавилов був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 р. - дійсним членом АН СРСР. Він обирався також іноземним членом Англійського королівського товариства, Чехословацької, Шотландської, Індійської, Німецької (в Галле) академій наук, Американського ботанічного суспільства і ряду інших національних та міжнародних організацій.

Останні роки життя

Починаючи з середини 30-х років М. І. Вавилов і його співробітники були залучені до дискусії з проблем генетики та селекції. В останній період його життя М. І. Вавилову довелося мужньо відстоювати і свої наукові переконання, і свою лінію впровадження досягнень науки в практику сільського господарства. У цих дискусіях М. І. Вавилов був головним опонентом Т. Д. Лисенка, який заперечував закони спадковості і пред'являв генетикам політичні звинувачення.

Кінець життя М. І. Вавилова виявився трагічним: страшна машина репресій, яка в той час саме набирала обертів, знищила і всесвітньовідомого вченого. У серпні 1940 року він був заарештований, переніс багатогодинні допити, суд, який присудив його до вищої міри покарання - розстрілу, тривале утримання в камері смертників. Пізніше смертний вирок був замінений 20 роками ув'язнення. 26 січня 1943 р. в саратовській в'язниці М. І. Вавилов помер від виснаження.--

Використана література

Захаров І.А. Микола Іванович Вавилов і сторінки історії радянської генетики. Видавництво: РАН Інститут загальної генетики ім. Н.І. Вавилова, 2000 Масляк П.О. Хрестоматія з географії України. Академік Вавилов М.І. Вернадський Володимир Іванович. Висоцький Г.М.К.- 1999 Рубан Ю.Д. Научная методология Н.И. Вавилова и животноводство. К. - 2005 Харкевич С.С. Вчення Вавилова про походження культурних рослин. К. Радянська школа, - 1969.

Микола Володимирович --

Личные инструменты
правила на Заповики
Сайт кафедры ИИТО
переход на сайт центра
 
Наша награда.