Запорізька земля багата на творчих та видатних людей

Материал из ЗапоВики

Перейти к: навигация, поиск
   Не   кожному   дано   отак   життя    прожить, щоб пам`ять по собі лишить таку  красиву.    

Запорізька земля багата на творчих та видатних людей. І ми хочемо розповісти про нашого земляка-літератора Попкова Миколу Володимировича. Микола Володимирович все своє життя присвятив педагогічній діяльності, 43 роки пропрацював вчителем російської мови та літератури, з них 32 роки директором Різдвянської середньої школи. За плідну та творчу роботу в школі присвоєне почесне звання Заслуженого вчителя Української РСР. Неодноразово був відзначений різними нагородами, грамотами, входить до спілки письменників Придніпров’я. Це людина з великої літери, його любили і поважали діти, бо відчували тепло його душі. Микола Володимирович народився 8 квітня 1925 р. в селянській родині, в сім’ї колгоспників. З 1931 року навчався в Любицькій школі, потім у Різдвянській СШ, яку закінчив у 1941 р. Непроханою гостею в життя 16-річного юнака увірвалася війна. Два роки він знаходився на окупованій території в с. Любецькому. Будучи емоційним, енергійним юнаком, не міг Микола Володимирович сидіти вдома, коли рідна земля здригається від ворожої окупації. З 19 вересня 1943 року по 15 січня 1950 р. перебував на фронті. За сім довгих років солдатської служби ні разу не зустрічався з рідними та рідним краєм. Приймав участь у боях за визволення Правобережної України, Бессарабії, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії. За час війни нагороджений різними медалями. Після війни перебував у складі військ в м. Відень, з 1946 року перебував на службі у Латвії. У січні 1950 року за станом здоров’я був комісований із військ МГБ. У 1950 році вступив до Запорізького державного педагогічного інституту, який закінчив у 1954 р. з червоним дипломом.

Ще будучи на фронті, у часи між боями Микола Володимирович почав писати вірші. У них була туга і за рідним краєм, і за бойовими товаришами, що загинули, і краса природи, яка його оточувала. Любов до пера все більше і більше його захоплювала і залишилася на все життя. Микола Володимирович дуже багато друкувався в різних газетах: „Выбор”, „Запорізька правда”, „Сільські вісті”, „Комсомольська правда”. Це були новели, етюди, замальовки про вічну красу рідної землі, про людей різних поколінь котрих об’єднує любов до прекрасного, турбота про отчий край. Один текст було надруковано у збірнику диктантів для учнів 5-9 класів. За своє життя поетом-літератором були написані такі збірки: „У кожної прикмети свої секрети”, „Дві зими і два літа”, „Срібна флейта іволги”, „Над Терсою світанки сині”. Спогади: „Вернулся я на Родину”, „Там, где детство шло тропою неповторимою”, „ Воспоминания”, „45 год, Победа, Латвийский дневник”, „Чебрець – трава степова”, а також збірки оповідань і нарисів про війну і ветеранів.

За ініціативою громадськості і колективу школи у 2004 році Різдвянській ЗОШ І-ІІІ ст. присвоєно ім`я Попкова М.В. і встановлено меморіальну дошку.

                                           ВОЛОШКИ

Зелені кучеряві тополі обступили нашу стареньку хату. Влітку на подвір’ї зеленіє спориш, а під вікнами – багато квітів. Невеличкий вишневий садок виходить до городу, а там, за левадою, починається степ, порізаний синіми смужками лісосмуг.

У хаті завжди затишок. Велика піч розмальована півниками і квітами. На миснику – хліб, тарілки, дерев’яні ложки, а на стінах – вишивані червоними і чорними нитками рушники та пучки сушеної трави. В кімнатах завжди пахне степом, лікарськими рослинами, хлібом і молоком…

Долівка земляна, звіхтьована рудою глиною і потрушена балковою травою, вікна маленькі, стеля низька, і в кімнатах завжди панує легенький присмерк. Хата побудована із саману, вкрита очеретом, тому влітку в ній ніколи не буває задухи, а взимку – завжди тепло…

Закрию очі – і бачу нашу чистеньку світлицю, невеликий стіл, накритий полотняною скатертиною, а на ньому – розкішний букет волошок. Мати дуже любила ці степові квіти і влітку завжди приносила їх із степу. Радісно дивилися волошки навкруги своїми синіми оченятами, і в світлиці враз ставало якось посвятковому затишно…

Тут же на столі лежали витвори природи, які мати відшукувала в саду, біля річки, в степу. Різні кореневища, кора, сухі покручені гілочки, сучки. Ось стоїть баба Яга, а поруч – чорна ворона розкинула крила. Тут і сірий вовк за кимсь гониться, і велика змія обкрутилася навколо дерева, і якісь веселі чоловічки пориваються в танок… Для нас з братом це були найкращі іграшки у світі, бо фабричних іграшок ми ніколи не бачили…

Ми з нетерпінням чекали маму з роботи, а вона, втомлена ласкаво посміхалася і дарувала чергову знахідку.

Запам’яталася прогулянка з мамою в степ за лікарськими рослинами. Вільного часу у неї майже не було: і в полі, і вдома – робота, робота. Та інколи і нам посміхалося щастя, і ми радісно йшли з нею в степ. Мама шукала серед трави подорожник, деревій, польову ромашку, звіробій, чебрець та все розповідала, яку чудодійну силу мають ці трави.

А навкруги тепла пара йшла від землі, пшениці наливалися тугим колосом, сонечко лагідно голубило землю, пташки співали весело, на повний голос, і широчінь навкруги така, що дух захоплювало…

Снідали в степу, біля лісосмуги. В синяві неба кружляв кібець, і день був дзвінкоголосим, теплим, сонячним…

-Скільки живу на світі, а ніяк не намилуюся цією красою. Не знаю, може, де і є красивіші місця, тільки з нашим степом ніяка інша краса не зрівняється, - говорила матінка. – Це ж наша земля, діти, і кращої за неї немає ніде у світі.

… Коли поверталися додому, біля колгоспного саду, де вузенька стежина тягнеться вздовж тополевої алеї, мама зупинилася і покликала: „Мартин, Мартин!”

Зашаруділо минулорічне листя, з густих чагарників викотився їжачок і ткнувся своєю мордочкою в ноги мамі. -Не чекав мене Мартин? А я тобі знову гостинця принесла…

Вона витягла із кошика шматок хліба, змоченого молоком, і поклала перед їжаком. Той задоволено захрюкав і почав уплітати гостинець. А коли доїв, облизався, знову хрюкнув і почав тертися мордочкою об зелену траву – чепурився.

… Пролетіли роки, десь у хлібах загубилося дитинство, на вічний спокій пішла від нас ненька. Та коли я буваю в полі і бачу волошки, мені чомусь здається, що то сині очі моєї мами, яка уважно дивиться на мене, наче питає: а чи все в тебе, синку, в житті гаразд? І чомусь трепетно заб’ється серце, і очі затуманяться – чи вчорашньою росою, чи сльозою…

                                                                              Микола ПОПКОВ.
Личные инструменты
правила на Заповики
Сайт кафедры ИИТО
переход на сайт центра
 
Наша награда.