Лукаш Микола Олексійович

Материал из ЗапоВики

Перейти к: навигация, поиск

Лукаш Мико́ла Олексі́йович — український перекладач, мовознавець і поліглот.

ЛУКАШ.jpg

Содержание

Освіта та перші вивчені мови

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в містечку Кролевець на Сумщині. Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв ідиш — до революції єврейське населення Кролевця становило четверту частину від загального. А якось утік iз циганами, й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанувавфранцузьку, німецьку та англійську мови. Продовжував навчання, вступивши у 1937 році на історичний факультет Київського університету. Через нерозділене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання й пішов вчителювати в сільську школу на Київщині. За рік біль улігся, й він повернувся в університет. Жив на стипендію і свої невеликі заробітки. В архіві стародавніх документів вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх, перекладав з польської та латини українською мовою. За копійки готував ці матеріали для Костя Гуслистого — той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. В 1930-ті роки букіністичні магазини були заповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже розбиралися в книжках. Перекладач знався на них чудово: зібрав усі 10 томів «Історії України-Русі»Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Михайла Максимовича. У війну університет евакуювали в Харків. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений в ногу, одужав і після перемоги викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов та сільськогосподарському інституті. За час перебування у Харкові Лукаш завершив свій видатний переклад «Фауста» Ґете, виданий 1955 року.

Повернення у столицю та стиль життя

У 1958 році Лукаш перебрався в столицю. Як згадує його племінниця Валентина, дядько Микола завжди одягався дуже скромно, а обідати ходив до ресторану «Інтурист». Там йому було цікаво, бо тільки там міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали, через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати. За словами його товариша Михайла Сереженка, для Лукаша була характерна життєва безпорадність. Обпікшись на першому коханні, він так і залишився старим парубком. «Кохана жінка, діти потребуватимуть моєї постійної уваги, а в мене така робота, що як порину в неї, то забуваю про все на світі, і надовго. Розриватися між двома пристрастями не зможу, тому і віддав перевагу роботі», — відповідав він умовлянням сестри Ганни одружитися. Одержуючи великі гонорари, він завжди був без грошей. Зате зібрав велику і цінну бібліотеку. До одягу був байдужий. Ходив у поношеному костюмі класичного крою або у спортивному. Зимового пальта, шапки теплої не мав. Взимку ходив простоволосий або у спортивній шапчині з помпоном, поношеному світлому пальті, розтоптаних черевиках. Голився лише в перукарні. Їв двічі на день. Снідав у кафе ресторану «Театральний», обідав у ресторані «Інтурист», а з побудовою на розі Хрещатика готелю «Дніпро» — в ресторані цього закладу, призначеного, по суті, для іноземних туристів. Пив помірно. Вдома, у «комуналці» на вулиці Коцюбинського, ніколи не тримав ніяких продуктів, посуду. Кімнату свою ніколи не замикав. У 1973 році Лукаш отримав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» лишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту і засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса.

Репресії

Коли вийшов резонансний публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за який автора у 1973 році засудили до 5 років ув'язнення та 5 років заслання, Микола Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець, публічно його підтримав. Він запропонував Президії Верховної Ради УСРС відбути йому, Лукашеві, термін ув'язнення замість Дзюби, бо той хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим позбавили засобів для існування. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила, хоча йому вже виплатили аванс. У наступних восьми томах багатотомного тлумачного «Словника української мови» укладачі перестали посилатися на Лукашеві переклади. Не один знайомий навіть iз числа письменників перестав із ним вітатися. «Вліз, як сліпе теля в яму, — охарактеризував його вчинок письменник Панас Кочур. — Велика бездоглядна дитина, твердо переконана в слушності, необхідності своїх вчинків». Тривалий період біля його під'їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого. Заощаджень у Лукаша не було, економити він не вмів. Отож був приречений жити впроголодь, на позичені у знайомих кошти. І коли в лютому 1978-го в Кролевці померла мати, на похорон Лукаш поїхав без копійки грошей, у потертих лижних штанях, светрі та брезентовій куртці. На голові — бавовняна шапчина з помпоном, на ногах — легкі боти… Лукашу радили визнати помилковість своєї заяви до Президії Верховної Ради та записатися на прийом до секретаря ЦК з ідеологічних питань Валентина Маланчука, дивись, і влада змінила б гнів на милість. Але він категорично відповів, що не хоче, щоб якийсь чиновник возводив його у звання поета, й уперто наполягав, що ні в чому не винний. А час плинув. Іван Дзюба давно відбув рік ув'язнення, став друкуватися, а Лукаш лишався вигнанцем. Микола Бажан, Олесь Гончар клопотали перед Щербицьким, щоб повернути «вигнанця» в літературу, але той відповів, що ЦК КПУ проти Лукаша нічого не має, що це справа Спілки письменників. «Давня істина: пересіч не терпить талантів, — пише Михайло Серженко. — Талантів мало, пересічі багато. А Лукаш — збіса талановитий». Дмитро Павличко про ситуацію Лукаша писав: «На вулицях Києва ходили чиновники в „дубльонках“ та норкових ушанках, а він (Лукаш) ставав у дверях без шапки і пальта, в самому костюмчику, схололий, червоний від холоду». Ситуація змінилася лише у 1979 році, коли новий редактор журналу «Вітчизна» Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської.

Останні роки життя

Останні роки житя Микола Лукаш хворів на рак. Був поновлений в Спілці письменників України на хвилі перебудови 1986, практично напередодні смерті. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книжки під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року і стала своєрідним пам'ятником Лукашеві. Помер у серпні 1988-го, похований на Байковому кладовищі. Але не в центральному секторі, а на «задвірках історії», як висловився упорядник книги «Наш Лукаш» Леонід Череватенко. Тож коли письменники на чолі з Дмитром Павличком пішли віддати шану Миколі Лукашу, то довго не могли знайти його могилу. На будинку, де жив перекладач, досі немає навіть скромної меморіальної дошки. Пам'ятник на могилі — білу мармурову стелу — Лукашу поставила його шанувальниця, викладачка «Могилянки» Ольга Петрова. Унікальна ж бібліотека перекладача (понад три тисячі книжок) потрапила до Музею літератури — туди її передала сестра М. Лукаша.[1]

Творча спадщина

Миколі Лукашу першому в Україні вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Гете ніхто не зміг — далі першої частини жоден iз них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. А «Бал в опері» Юліана Тувіма, який сатирично зобразив польське суспільство, взагалі вважали за поему, яку годі перекласти, а Лукашу й це вдалося! У другому томі мемуарів «Наш Лукаш» Дмитро Павличко згадує: У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна. Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова, як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом. Крім того, М. Лукаш переклав українською мовою твори таких відомих письменників: Ґете, «Мадам Боварі» Флобера, лірикуШіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого. Загалом Микола Лукаш знав 20 мов, з яких вільно перекладав. „У Радянському Союзі твори світових класиків, які дозволялося перекладати, перекладали мовами національних меншин не з оригіналу, а тільки з російської мови, — згадує мовознавець Олександр Пономарів. — Але Лукаш перекладав лише з першотвору… Окремої уваги заслуговує переклад «Декамерона», зроблений Лукашем архаїчною українською мовою XVII—XIX століть. До всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники“. Крім того Лукаш мав феноменальне лінгвістичне обдарування і дивовижну ерудицію в галузі зарубіжної літератури.

Вшанування М. Лукаша

У 1989 році редакцією журналу «Всесвіт» було засновано щорічну премію імені Миколи Лукаша — Ars Translationis за найкращі переклади й перекладознавчі праці, опубліковані за рік на сторінках журналу.--Баранова Олена Володимирівна 06:58, 13 ноября 2012 (EET)

Використана література

Наш Лука́ш, У 2 кн. — (Упорядник Леонід Череватенко) — ВД «Києво-Могилянська академія» — Кн. 1 — 2009, 2 — 2011.

Фразеологія перекладів Миколи Лукаша, Словник-довідник. Прямий доступ

Олег Микитенко. Микола Лукаш і «Всесвіт» // Всесвіт, 2005, № 1/2 (електронна версія).

Євген Попович. Це ім'я мене зачарувало — поліглот, та ще й блискучий перекладач // Всесвіт, 2009, № 3/4, с. 198-203 (електронна версія).

В. Р. Савчин. Новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Київ, 2006 (електронна версія автореферату).

Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик / Укладач В. Савчин; науковий редактор Р. Зорівчак; редактор-бібліограф Г. Домбровська; редколегія: Б. Якимович (голова) та ін.. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. — 356 с. — (Українська біобібліографія. Нова серія; ч. 10). — 500 прим. — ISBN 966-613-272-9

Віктор Жадько. Некрополь на Байковій горі.-К.,2008.-С.86,87,264.

Віктор Жадько. У памяті Києва: столичний некрополь письменників.-К..2007.-С.25,83,92,298.

Віктор Жадько. Український некрополь.-К.,2005.-С.224.

Віктор Жадько. Байковий некрополь.-К.,2004.-С.211-215.

Богдан Жолдак про Карпа Соленика, Йосипа Тимченка, Івана Піддубного, Юрія Кондратюка, Миколу Лукаша] / Б. Жолдак. — Київ : Грані-Т, 2009. — 125 с. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-256-5


Анатолій Птіцин про Шолом-Алейхема, Януша Корчака, Фріца Крейслера, Миколу Лукаша, Матір Терезу / А. Птіцин. — Київ : Грані-Т, 2009. — 120 с. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-465-219-0

Борис Черняков. «Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик 1953—2005», 2007 рік, 576 с. Видавництво «Критика»

Личные инструменты
правила на Заповики
Сайт кафедры ИИТО
переход на сайт центра
 
Наша награда.