Моя стаття:Пересопницьке Євангеліє

Материал из ЗапоВики

Перейти к: навигация, поиск

Створення та розвиток Пересопницького Євангелія

Унікальна пам'ятка культури, наша національна святиня - Пересопницьке Євангеліє - була створена майже 450 років тому. Рукопис, страхо¬ва вартість якого становить нині близько 8,5 мільйонів долярів, являє со¬бою перший з відомих дотепер перекладів конфесійного тексту україн¬ською літературно-писемною мовою. Укладачами Євангелія були двоє - пересоницький архимандрит Гри¬горій і переписувач книг Михайло, син протопопа Василя з м. Сянока. Сво¬їми знаннями й уміннями вони чудово доповнювали одне одного, проте за надхненника і керівника тієї праці учені визнають Григорія. У приписах до тексту книги Михайло зауважує, що втому часі, коли архимандрит розпо¬чав роботу, розум його, за власним визнанням, був «мутен, як води, що спа¬дають із гір і як польові билини, що нагинає вітер». А ще Григорія охоплю¬вав страх перед руйнуванням усталених традицій світу, точніше суспільст¬ва. у якому Святе Письмо ревно охоронялося служителями культу від зазі¬хань тих, хто хотів донести Слово Боже до народу його рідною мовою. Ад¬же в такому разі премудрість Господня виходила з монопольного володін¬ня Церкви, і простий люд отримував можливість звертатися до Отця Небесного безпосередньо, не вдаючись до церковників. У пам'яті обох укладачів Євангелія були свіжими спогади про тих, ко¬го оголошували єретиками, відлучали від Церкви, проклинали з високих алтарів, таврували анафемами... Та все ж перемогла сила духу, бо Григо¬рій «не любив зла та і серебра тінючих».[1] День і ніч молився він за те. щоб Господь сподобив його побачити діла свого кінець і прочитати начертані письмена, і мав він тільність і любов до писання цієї книги. Отже, записав текст Пересопнцького Євангелія, як зазначено на сто¬рінках самої пам'ятки, «писар Михайло Васильович из Сянока», «сын про¬топопы Сяноцкого». Зауважимо, що таке ім'я писаря зафіксоване в кіль¬кох документах першої половини XVI сі.: «Михайло Васильович писар господарський, державца Медницкий» (1553 рік), «Михайло писар» (1536, 1539. 1542. 1543 роки). На одну з пам'яток (датована 1531 роком) вказує також київський мистецтвознавець і дослідник Пересопницького Єван¬гелія О. Грузинський. Проте стверджувати, що всі ці тексти були записані однією особою, не слід. На думку сучасних істориків, немає підстав ототожнювати персопницького каліграфа і з «дячком Михайлом», який на вересень 1536 року переписував у Загорові Мінею. Сам пересопницький писар зазначив. що він родом із Сянока (місто Сянок знаходиться в Гали¬чині. недалеко Перемишля - здавна відомого осередку давньоруської й української книжної писемности). Однак за особливостями почерку його слід вважати представником не перемишльського, а дворецько-иересоп- пересопницького, або. ширше, західноволинського художнього центру, який у се¬редині XVI ст. уже мав своє чітко окреслене мистецьке обличчя. Робота над книгою тривала п 'ять років: «... почалось єсть писати сіє Івангеліе року 1556-го авгуега 15, а закінчилося в літо тисячноє 1561-го августа 29-го дня». (Згадаймо, наприклад, що найдавніша, також багато оздоблена пам'ятка східнослов'янського рукописного мистецтва Остромирове Євангеліє, яка з'явилась на п'ятсот років раніше, була написана всього за неповних 7 місяців). Така затримка в написанні книги може по¬яснюватись одночасним переписом і перекладом тексту, а також перерва¬ми. пов'язаними зі зміною місця її виготовлення. Перша частина рукопи¬су укладалася в селі Двірцях (тепер Ізяславського району Хмельницької области), у Троїцькому манастирі. Продовжувалась і завершилась праця в Пересоппицькому Пречистенському манастирі, архимандритом якого був Григорій (може, саме тому роботу над книгою перенесли до цього манастиря). Отже, по суті пам'ятка є Дворецько-Пересомпицькою, проте з не відомих нам причин її назвали просто Пересоиницькою. Історичні джерела повідомляють і ім'я фундаторки цієї величної спра¬ви. Книгу було виготовлено на кошти «благовірної і христолюбивої» (так зазначено в рукописі) волинської поміщиці Анастасії Заславської-Голь- шанської. Знаємо, що вона брала участь у діяльності культурно-освітнього гуртка православних магнатів, котрі деякий час чинили опір войовни¬чому католицтву. Досі залишається невирішеним питання проте, з якого роду походить Анастасія. Одні науковці вважають її дочкою князя Кузь¬ми Жеславського, інші твердять, що вона була його дружиною, а народи¬лася в сім'ї Гольшанських. Автори перекладу інформують, що монахи нази¬вали її Парасковією. Можливо, вона прийняла постриг або збиралася піти в манастир і вже отримала монаше ім'я, але щось їй стало на заваді. Однак у будь-якому разі маємо справу з людиною високоосвіченою, кот¬ра усвідомлювала необхідність створення Пересоппицького Євангелія. Пізніше на основі цієї книги постало кілька списків. З них нам відомі два найголовніші: повний Волинський список, що належав протопопу Три¬польському (з м. Житомира) і уривок з Литовського Євангелія. Перший був укладений через 10 років після завершення роботи над Пересопницьким рукописом, а другий - наприкінці XVI або на початку XVII ст. (приблизно в період 1595-1600 років). Вірогідно, збереглися й інші списки, особливо в Галичині. Приблизнов період із 1558 до 1561 року переклад Євангелія здійснювався в Пречистенському манастирі, котрий на той час належав до володінь князя Івана Чорторийського. І лише в 1630 році його онук Микола, який отримав цей манастир у спадок, віддав книгу Клеванській єзуїтській колегії. [2] Протягом усього XVII ст. чимало українців тікали з Волині на схід. Люди переходили на лівий берег Дніпра, забираючи з собою найдорож¬че. Хтось вивіз і Пересопницьке Четвероєвангеліє, яке згодом, через пів¬тора століття після свого народження, потрапило до рук гетьмана Івана Мазепи. Про подальшу долю рукопису читаємо в приписці: Сіє Євангеліє прислано й дано єсть од ясновельможного Його Милости па¬на Іоанна Мазепи військ його царського пресвітлого величества запорожських обох сторін Дніпра Гетьмана, й славного чина Святого Апостола Андрея Кавалера, до престола Переяславского Єписькопського, котрий од його ж Ктиторской милости создан, одновлен, і драгоцінними утварами церковними украшен при приосвищенном Єпископі Захарії Корниловочі. Року 1701 Априля 17 дня.[3] Митрополитом Київським на той час був Варлаам Ясинський, до якого гетьман ставився з великою симпатією. І не тільки через те, що Ясинський опікувався вирішенням українських духовних справ. Київський митропо¬лит взагалі був особистістю яскравою, наділеною багатьма талантами, у тому числі й письменницьким. (А нам відомо, що гетьман Мазепа був по¬етом). Однак через похилий вік Ясинський тоді вже потребував помічни¬ків. Його наступником, на думку гетьмана, міг стати Захарій Корнилович, котрому готувалась катедра в Переяславі. З цією метою Мазепа звів у міс¬ті Вознесенський манастир і катедральний собор, у який і було віддано Пересопницьке Євангеліє. Пізніше в приміщеннях Вознесенського манастиря розмістилася Переяславська духовна семінарія, і рукопис потрапив у її бібліотеку. Саме там його помітив Осип Бодянський, українець за походженням, відомий славіст, магістер Московського університету. Від того часу Євангеліє стає надбанням науки. У 60-х роках XIX ст. семінарія була переведена з Переяслава до Пол¬тави. Туди ж перевозять і Пересопницьке Євангеліє. У 1873 році полтав¬ський архиєрей віддав рукопис для ознайомлення міністрові народної ос¬віти та обер-прокуророві Священного синоду графові Д. Толстому, що Прїздиви через Переяслав. Приблизно в той же час комітет із підтотоки до проведення Археологічного з'їзду й виставки звернувся до Полтавської семінарії з проханням надати йому на кілька днів відому пам'ятку для експозиції. Адміністрація семінарії на це погодилась, але архиєрей заявив рукопис передано в розпорядження Д. Толстого. Тоді комітет вернувсяу до графа, однак той повідомив, що надіслати Євангеліє не мо¬же оскільки доповів про нього імператорові, і останній повелів негайно привезти книгу на «височайшеє воззрєніє». Отже, досить тривалий час рукопис знаходився в Петербурзі, бо раптом ні виявилось, що полтавське духовенство подарувало книгу-невідомо, за які заслуги – великому князеві Петрові Георгійовичу, принцові Ольденбурзькому. Останній цікавився предметами, котрі стосувалися епохи Петра Ве¬ликого, а на Євангелії був власноручний підпис Мазепи. І тільки через шісь років після смерти великого князя, з доброї волі його вдови, книга повернулася (1887 р.) до бібліотеки Переяславської духовної семінарії. Відтоді Пересопницьке Євангеліє пережило дві революції, Першу сві¬тку війну, період національно-визвольних змагань, пролеткультівські ре¬пресії... Перед Другою світовою пам'ятка зберігалася в Полтавському історико-краєзнавчому музеї. Під час війни рукопис було евакуйовано на схід, а вже після її закінчення передано до фондів музею-заповідника «Києво-Печерська лавра». І знову ж таки, про це мало хто знав, здавало¬ся сліди його назавжди загублені. У музеї Євангеліє потрапило до рук некомпетентних людей, для котрих було лише одиницею «церковной утварі, прєдметом культового обіхода». А це означало, що місце йому у від¬ділі, експонати якого стосувалися «опіума для народа». Випадково там на нього натрапив професор київського університету Сергій Маслов, і ли¬ ли¬ше завдяки його клопотанням Пересопницьке Євангеліє передали до від¬ділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України. Хотілося б дещо детальніше зупинитись на самому історичному факті відкриття цієї пам'ятки. Пересопницьке Євангеліє було віднайдене в 30-х роках XIX ст. видатним українським та російським філологом-славістом і педагогом Осипом Бодянським. Підкреслимо-до того моменту ніхто не знав, що Святе Письмо, зокре¬ма Євангеліє, перекладалось українцем. Вчений звернув увагу на чудове оформлення рукопису, його вразили прекрасні мініятюри із зображенням Євангелистів. О. Бодянський припускав, що раніше книга знаходилась у досить примітному в Україні храмі, спорудженому свого часу І. Мазепою. Очевидно, І. Мазепа привіз рукопис із Волині й передав до Вознесенського собору в Переяславі, звідки він як пам'ятка, насамперед українсь¬кої літературно-писемної мови XVI ст. й книжкового мовознавства, по¬трапив до семінарської бібліотеки. Саме там його і віднайшов О. Бодян¬ський. Повідомлення вченого про відкриття книги опублікував у травне¬вому номері «Журнал Министерства народного просвеїцения». То є пер¬ше друковане слово про Пересопницьке Євангеліє. Згідно донесення О. Бодянського, Євангеліє мало такий вигляд: «... розміром понад 1/2 аршина, оправлене в дошки оббиті малиновим окса¬митом. з яких уціліла лише перша: писане прекрасним великим уставом, дуже добрим чорнилом, усіх аркушів 482». Обґрунтовуючи твердження про величезне значення свого відкриття, він наголошує на тому, що ук¬ладач книги дотримувався єдиної політики перекладу «чотирьох Благовісгей південноруською мовою», а «мова цього євангеліста південно руська, переважно русинська, якою говорили в колишній Червеній, нині Га¬лицькій Русі, з невеликою домішкою церковно-книжних слів, від яких перекладач не в змозі був відступити, перекладаючи зі спорідненого на¬річчя. вважаючи, що вони більше відповідають важливості самого пред¬мета, більш виразні і ніби вже освячені». О.Бодянський доводить, що віднайдена пам'ятка дає однозначну відповідь на питання, якою слов'янською мовою вперше було перекладене Святе Письмо, і розкриває значення цього факту в історії слов'янських народів. Пояснення деяких слів і коментарі подано, на його думку, спеціяльно для простолюду. Що ж до укладачів книги, то учений вважав, що зробила переклад і записала текст одна й та сама особа. Цікавим є міркування О. Бодянського щодо помилкового вживання в о тексті назви «Україна» як синоніма «країни полян». Він припускає, що київські поляни змінили свою назву на «українці», щоб відокремити себе від полян-ляхів, тобто поляків. Публікацією донесення О. Бодянський сподівався привернути увагу міністра й переконати його в необхідності придбання рукопису. Однак, на наше щастя, справа не зрушила з місця, і книга залишилася там, де й була. Міністр освіти, як і М. Погодін, мало цікавився українськими па¬м'ятками й аж ніяк не поділяв проукраїнські настрої О. Бодянського. Проте слід зауважити, що Пересопницьке Євангеліє - це насамперед писемна пам'ятка, у якій всебічно й цілком виразно відображені основні фонетичні, граматичні та лексичні особливості живої української мови XVI ст. котрі дають усі підстави стверджувати про її існування як само¬стійної мови серед інших слов'янських мов. До цього додамо, що, крім загальноукраїнських рис, у рукописі фіксу¬ються й місцеві західноукраїнські діялектичиі явища, мабуть, властиві мові його творців. Народний кольорит мови Пересопницького Єванге¬лія підкреслюється численними українськими простонародними слова¬ми, а іноді й фразеологізмами, взятими безпосередньо з тогочасної роз¬мовної української мови. Особливо багато їх у Євангелії від Луки. Синтаксис Пересопницького Євангелія віддзеркалює синтаксичну бу¬дову живої української мови XVI ст. Адже навіть за цілковитої переваги в мові Святого Письма української фонетики, морфології і лексики, його зміст, однак, був би малодоступним для простого люду в разі збере¬ження церковнослов'янського синтаксису. Отже, чи не найскладніше за¬вдання, яке поставили перед собою Григорій і Михайло - замінити цер¬ковнослов'янський синтаксис синтаксисом народної мови, бо ж виклад змісту Євангелія засобами української фонетики, лексики і частково мор¬фології не становив особливих труднощів завдяки природним знанням народної мови його укладачів. Письмо Пересопницького Євангелія - чітке й акуратне, на його оздоб¬ленні чітко позначились південнослов'янські впливи, які є особливо по¬мітними в наборі й накресленнях розділових знаків, у системі деакритики (надрядкові знаки), знаки наголосу, наприклад, не означають фактич¬них наголосів, над одним словом їх може бути два та більше. Над усіма голосними на початку слова та між двома голосними стоїть знак придиху, схожий на наш апостроф.

Вражає Євангеліє і своїм орнаментальним оздобленням, проте, на жаль, ім'я художника до сьогодні залишається таємницею. Деякі науковці вис¬ловлюють припущення, що ним був переписувач Михайло. Пересопницький рукопис містить чимало заставок, ініціялів- від щонайпростішої ста¬родавньої форми до складної візантійської, геометричної. Доскіпливий погляд знавця може вихопи ти з-поміж орнаментів художні паралелі північнослов'янського, власне українського, молдавського і спільнослов'ян¬ського походження. Це контур облямування, стрічкове плетіння із зо¬лотими обідками. До характерних особливостей орнаментики рукопису належить за¬стосування перспективи і складних архітектурних форм у написанні лі¬тер (особливо В і П). Знаходимо сліди містично-химерного стилю в ініціялах. Та переважаючими в орнаменті Пересопницького Євангелія є рос¬линні мотиви, які притаманні для епохи Ренесансу. Цікаво, що подібне поєднання стилів в орнаменті зустрічається й у французьких рукописах ІХ-Х ст. Скажімо, в манускриптах, які укладалися для Карла Великого та його наступників, наприкінці текстів нерідко малювались голови звірів. Стрічкове плетиво ставало дедалі розкішнішим, барвистішим, але по тім листя-орнамент, що нагадує акант, поступово витіснило в кінцівках як плетінку, так і голови звірів. Доволі цікавим і важливим є питання про графіку рукопису. Достатньо поглянути на знімки перших сторінок Євангелія (тут і надалі орнамент обрамлює слова, манера письма не змінюється), і ми впевнюємось у тому, що текст з'являвся на папері водночас із художнім оздобленням. Палеографія Пересопницького Євангелія не має собі рівних, за твердістю, красою, ви¬тонченістю та закінченістю малюнка почерк відповідає орнаментові. Стосовно самої манери письма зазначимо, що багатство форм літер можна пояснити, зокрема, перервами в роботі над Євангелієм. Літери в рукописі - великі, чітко виписані, широкі букви ритмічно чергуються з вузькими. Яскраво виражене контрастне співвідношення між і потовщеними основними лініями й дуже тонкими додатковими штриха¬ми. Відсутність у накресленні літер одноманітности підсилює їх декора¬ційній ефект. Цікаво, що майже в усіх волинських манускриптах середини XVI ст. використовуються архаїчні форми літер, які надають письму особливого кольориту. І Переписувач Пересопницького Євангелія також вів у свій почерк давнє М з провислою далеко за нижній край рядка перемичкою й архаїчне двобічне Ч у вигляді гострокутної, симетрично роздвоєної, на високій ніжці чаші, які гармоніюють з іншими. Графічній виразності й естетичній привабливості письма сприяє те, що згідно висо¬кі літер вдало знайдено інтервал між рядками, а вся площа тексту на сто¬рінках має форму чітко вивіреного прямокутника. 22 листопада 1910 року І. Каманін на засіданні Історичного товарист¬ва Нестора - літописця виступив із сенсаційним повідомленням про те, що зберігся не оригінал, а копія Пересопницького Євангелія, і то значно піз¬нішого часу. Підставою для такого висновку вчений вважав передусім своєрідність почерку, не властивого, на його думку, XVI ст. Проте авто¬ритетний палеограф цього разу помилився. Його міркування, що письмо рукопису за пропорціями літер у цілому й зокрема таких букв, як Ж, К, М. Р. Є, Ч, не відповідає нормам почерку волинських рукописних книг се¬редини XVI ст. і що воно нібито цілковито узгоджується з характером письма манускриптів кінця XVI - початку XVIII ст. «з лівого берега Дні¬пра». не є слушними. Це стало очевидним після введення у науковий обіг інформації про художнє оздоблення не відомих Каманіну двох волинсь¬ких рукописів середини XVI ст. - Служебника та Євангелія майстра Андрійчини. З'ясувалося, що почерк цих пам'яток і манера письма Пере¬сопницького Євангелія - цілком ідентичні. У всіх трьох кодексах однако¬ве співвідношення висоти й ширини літер, подібний у своїй основі їх ма¬люнок, зокрема, і «сумнівних» Ж, К, М, Р, С, Ч. Не бралася до уваги й ор¬наментика книги. Якби манускрипт був копією давнього оригіналу, то копіїсти кінця XVI - початку XVIII ст., вносячи зміни у письмо книги, де¬що переінакшили б і прикраси, але цього не сталося. Усе свідчить проте, щодо нас дійшла в первозданній чистоті унікальна пам'ятка рукописно¬го мистецтва середини XVI ст., яка достойно посіла одне з найпочесніших місць в історії духовної культури українського народу.

На думку багатьох дослідників (П.Житецький, П.Владимиров, В.Перетц, О.Грузинський і ін.), переклади священного письма на “просту мову” виникають на Україні і в Білорусії з середини XVI ст. Під впливом ідей церковної реформації, що проникли з Західної Європи в Литву та Польщу, до складу яких входили тоді українські і білоруські землі. Але, на думку П. П. Плюща, цей вплив не був єдиною причиною згаданих перекладів, бо спроби таких перекладів відомі на Україні і в XV ст. (Четья-мінея 1489 р., “Ізмарагд” XV ст.). Ці спроби, очевидно, відображають тенденцію до створення самостійної книжної української мови в зв‘язку з пробудженням національної самосвідомості в середовищі деяких представників тогочасного українського духовенства, близьких до народу. Наступне XVI ст. лише закріпило цю тенденцію в нових історичних умовах. 

Незважаючи на величезне значення Пересопницького євангелія як пам‘ятки української літературної і народної мови XVI ст., мова його до цього часу досліджена ще недостатньо. (Те ж саме можна сказати і про вивчення його палеографічних особливостей, його живопису тощо). Привернувши до себе увагу ще в першій половині XIX ст., воно не стало предметом глибокого вивчення мовознавцями. Однією з найважливіших причин незадовільного вивчення Пересопницького євангелія є те, що до цього часу воно не видане і тому мало доступне навіть спеціалістам філологам і мистецтвознавцям.

Ще П.  Житецький писав: “Вивчення Пересопницького рукопису не лише з фонетичного боку, а й з боку лексичного, а також синтаксичного, могло б привести до наслідків надзвичайно важливих. Перед нами відкрилась би така сторінка в розумовому житті цього краю, яка могла б висвітлити глухі століття XV і XIV, а разом з тим могла б надолужити відсутні сторінки, вирвані пізнішими переворотами, що відбулися на південноруській землі”.[4] 

Найважливішими питаннями вивчення Пересопницького євангелія з цього погляду є: 1. Висвітлення неясних питань походження, створення і відкриття пам‘ятки. 2. Всебічне, вичерпне дослідження мови пам‘ятки. 3. Пересопницьке євангеліє в його зв‘язку з канонічним церковнослов‘янським оригіналом, з одного боку, і чеськими та польськими перекладами - з другого (на підставі свідчення мови пам‘ятки). 4. Зв‘язок Пересопницького євангелія з мовою більш ранніх спроб перекладу священного письма на “просту мову”. 5. Зв‘язок Пересопницького євангелія з мовою інших українських пам‘яток, зокрема мовою Учительських євангелій, писаних “простою мовою”. 6. Мова Пересопницького євангелія і мова пам‘ятки - ровесниці його - Крехівського апостола. 7. Мова Пересопницького євангелія і мова українського ділового, актового письменства. 8. Видання пам‘ятки, без чого не можливе дальше успішне вивчення її мови. Датування пам‘ятки, на щастя, не викликає ніяких суперечок, бо творці євангелія точно зазначили час початку й закінчення своєї велетенської праці. У приписках до пам‘ятки вони підкреслили: “Почалося есть писати сіє євангелїє року тысяча пятьсот пятьдесят шестого, месяца августа пять на десятого”; закінчено “в лето тысячное пятьсот шестьдесят первое, августа двадцать девятого дня”. Отже, праця над євангелієм тривала цілих п‘ять років. Дивуватися цьому не доводиться, враховуючи значний обсяг пам‘ятки (960 сторінок рукопису) і високохудожнє оздоблення його заставками, мініатюрами та орнаментами, що затримували роботу писця необхідністю координувати її з працею митця-живописця (навряд писець євангелія був водночас і живописцем, причетним до ілюстрування Перпесопницького євангелія). Пересопницьке євангеліє являє собою наслідок творчої праці - перекладу з іншомовного оригіналу на так звану “просту мову”, надзвичайно зближену з українською народною мовою середини XVI ст. І зрозуміло, що переклад є процесом незрівнянно тривалішим, ніж механічне копіювання.

  Слід зауважити, що хронологічна беззаперечність створення українського євангелія звільняє науковців від важких і часто безплідних спроб точного датування пам‘ятки, дуже важливого для дослідника її мови. Це тим цінніше, що мова Пересопницького євангелія цікавить нас не тільки сама по собі, а й як новий, епохальний етап в загальному розвитку старої української літературної мови та як яскраве відображення живої української мови середини XVI ст. 
  Не менш важливо для вивчення всякої пам‘ятки визначення її територіального походження, особливо тоді, коли мова її має помітне діалектне забарвлення, як у даному випадку. Точність визначення територіальної принадлежності дуже важлива для вченого, що займається історичною діалектологією певної мови. Вона дає можливість судити про рідну діалектну стихію автора пам‘ятки, якщо він є уродженцем тієї ж території, звідки походить пам‘ятка, або території, близької до неї (такими й були якраз творці Пересопницького євангелія - попович Михайло Васильєвич і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій). 
  У своєму “Описании Пересопницкой рукописи XVI ст.” П. Житецький вважає, що місцем написання пам‘ятки була Пересопниця - “нині село в Луцькому повіті Волинської губернії”[5]. Пізніше О.С.Грузинський і інші, вчитавшись у приписку до пам‘ятки, встановили, що створення її було почато не в Пересопниці, а в близькому від неї с. Двірці - маєтку князів Жеславських (Заславських), в місцевому Троїцькому моеастирі. Але через деякий час з невдомої причини праця над пам‘яткою була перенесена в Пересопницький монастир, де вона й була закінчена в 1561 р. тими ж особами, які почали її за п‘ять років перед тим у с. Двірці. Коли саме написання пам‘ятки було перервано в Двірці і перенесено в Пересопницю, як довго тривала неминуча при цьому перерва у праці творців пам‘ятки - цього ми не знаємо. У зв‘язку з сказаним цікаво навести лише одне міркування О.С. Грузинського. Маючи на увазі обидві частини пам‘ятки (і писану в Двірці, і писану в Пересопниці), він твердить, що “перерва під час написання рукопису на перший погляд не дуже помітно відбилася на характері почерку в обох частинах рукопису”[6], хоч за його спостереженням, “починаючи з 155-го аркуша, характер почерку в другій частині Пересопницького рукопису відрізняється більшою стислістю і висотою”[7]. Загальний же висновок дослідника полягає в тому, що “євангеліє писала одна й та ж рука тільки в різний час”[8]. 
  Цей факт треба брати до уваги, розв‘язуючи питання про авторство перекладу євангельського тексту на “просту мову” в Пересопницькому євангелії й питання про особу писця, що увічнив цей переклад на пергаменті власною рукою, “чистим і красивим письмом”, за відзивом П.Житецького. Безпосереднього відношення до мови пам‘ятки це питання не має, але воно важливе з історико-культурного погляду, і тут мовознавець, безперечно, може допомогти тим дослідникам, які побажалиб попрацювати над цим питанням спеціально. 
  О.С.Грузинський, не вагаючись, вважає, що автором перекладу був архімандрит Григорій, який володів, на його думку, слов‘янською, сучасною йому українською літературною, польською, чеською, і, можливо, грецькою й німецькою мовами. Підставу для такого припущення дає нам свідчення самого поповича Васильєвича, який твердить, що “тыи книги чтыры эвангелистове суть устроены кротким, смиренным и боголюбивым иеромонахом Григорієм, архимандритом пересопницким”. Думка О.С.Грузинського про те, що архімандрит Григорій знав багато мов, мабуть, не далека від істини: тільки високоосвічений книжник, подібний архімандритові Григорію, міг так блискуче здійснити переклад євангельського тексту на “просту мову” (тексту, рясного багатством змісту і наявних у ньому думок та почуттів). Цілком впевнено можна сказати при цьому, що архімандрит Григорій не був переписувачем при створенні Пересопницького євангелія, бо все воно, як уже зазначалося, написане однією рукою, і очевидно, рукою поповича Васильєвича, зважаючи на його власні приписки до євангелія. Такий розподіл праці здається найімовірнішим. 

На пересопницькому рукопису відбився так званий південно-слов‘янський вплив, особливо вплив болгарського письма (змішування юсів; вживання а замість я; написання ъ (ь) з плавними після плавних; вживання букви ¤ з крапкою по середині) і сербського письма (вживання ь замість ъ дуже часто) і вживання значка “ над ы (ы), іноді над и (и).[9] На правописі пересопницького рукопису позначився також вплив білоруського письма: вживання (хоч і не часто) е на місці ь: “то для лепшего виразумленя” та ін. Порівнюючи окремі місця з пересопницького рукопису і з чеської біблії, знаходимо прямий зв‘язок його з чеською біблією 1506 р. і в написах усіх глав і в тексті.[10]

  В лексичному складі Пересопницького євангелія, при великій кількості у ньому елементів спільноруських і досить значній церковнослов‘янських, є багато елементів специфічно українських. Особливо рясно просочується в рукописах українська лексика тоді, коли мова йде не про суто церковно-релігійні предмети і явища. 
  У фонетиці пам‘ятки слід відзначити такі найголовніші явища: 

1. В рукопису ь найчастіше вживається правильно, за традиціним церковнослов‘янським письмом: “И разумьл то многим народ и за всьх мьст приходили к нему …” Але іноді за нормами білоруського письма, замість ь маємо е: при Августе, имел, разделися, часом замість ь знаходимо написання и, наприклад: “(ликарю) врачу изльчися сам”; “не ищьте и вы, што бы есте или, або што бы есте пили”. 2. Давні о і е звичайно зберігаються за писаною традицією, і тільки в окремих випадках на місці їх знаходимо у (оу) або ю, наприклад:” по сюй и по туй сторонь”; “иже тот брат твуй умрл был” та ін. 3. Рукопис відбиває змішування ы та и, наприклад: “и крыкнули”; “было от них тое слово закрито”; “которыи то плакали и ридали”. 4. Яскраво виявлене повноголосся: “которыи же то обологовалъся в перфиру и в виссон”; значно рідше трапляються церковнослов‘янські і неповноголосні форми, наприклад: “класы (колосся) … выминаючи” і под. В рукопису Пересопницького євангелія багато виявлена морфологія живої народної української мови: 1. Закінчення 2 особи однини теперішнього часу дієслів на -ш (правописно частіше -шь); 2. 1 особа множ. теперішнього і майбутнього часу переважно на -мо; 3. 2 особа множ. наказового способу з закінченням -ьте, а 1 особа -мо; 4. давальний відмінок однини іменників чол.роду часто закінчення -ови (-еви) пастыреве, родичове; 5. в називному відмінку множини цих же іменників закінчення -ове (-еве) і в родовому відмінку однини іменники чоловічого роду часто на -у та інші. 6. Вживання прислівників на е типу поспьшне; в лексиці це польські слова і вирази на зразок барзо, южь, соукні, пань, але перемешкали, коу вечерови і под.) Заслуговують на увагу й деякі синтаксичні явища пам‘ятки. З них найголовніші такі: 1. 1.Поряд із зворотами знахідного відмінку іменника (з прийменником) часто для означення часу вживається конструкція родового відмінка іменника без прийменника, наприклад: “и сталося единого дня …”; “было бо яко бы местной годины” та інші. 2. Зустрічається стара давньоруська конструкція (властива й народній мові) - подвійний знахідний відмінок, наприклад: “и в суботу еи здоровую учинил”; “и уздрьл его іс засмученого и рекл”. 3. Звичайні для синтаксису пам‘ятки також конструкції із знахідним - називним відмінком множини назв творин, наприклад: “послал его до села своего абы пасл свииn”. 4. Майбутній час складений, поряд з утворенням його з формою інфінітива, буває іноді з формою минулого часу на л, наприклад: “Зготовай ли што буду вечерял”; “Не будут могли отповьсти”. У Пеесопницькому євангелії, незважаючи на його релігійний характер, дуже виразно виявивляються риси живої народної української мови того часу, а також риси мови літературної. Пересопницьке євангеліє, не пориваючи в багатьох випадках з традиційною, давньоруською мовою і з деякими елементами церковнослов‘янськими, приймає значну кількість елементів живої народної мови - в лексиці, фонетиці, морфології, синтаксисі.

  Ще одне залишається безсумнівним: переписуавч євангеліє неодмінно повинен був мати перед очима рукопис тексту перекладу. Тому переклад повинен був або цілком передувати праці переписувача, або принаймні передувати в якійсь початковій своїй частині, після чого процес перекладання міг продовжуватися паралельно писанню книги переписувачем. 
  Що ж являв собою рукопис цього перекладу (він належав, як випливає з попереднього архімандритові Григорію)? О.С.Грузинський висловив з цього приводу таке припущення: “Самий рукопис, з якого списувалось Пересопницьке євангеліє, або, точніше, авторський рукопис архімандрита Григорія, був написаний, очевидно, сучасним українським скорописом. Цим можна пояснити деякі помилки, пропуски й недоліки в Дворецько-Пересопницькому списку, прекрасно виконаному з зовнішнього боку”[11]. Як відомо, рукопис перекладу, приписуваний архімандритові Григорію, до нас не дійшов. 
  Як уже відзначалось, виникнення перекладів священного письма на “просту мову” звичайно пояснюється впливом ідей церковної реформації (бажанням оборонців православ‘я спертися в боротьбі проти агресії католицизму на широкі народні маси, для чого необхідно було культові книги зробити для них доступними за допомогою “простої мови”. 

Пересопницьке євангеліє є наочним доказом щойно сказаного. Ідея створення цього канонічного церковно-служебного євангелія в перекладі на “просту мову” зародилося в середовищі длизькоспоріднених магнатських сімкй князів Заславських, Гольшанських і Чарторийських, які, як твердить П.Житецький, “в XVI ст. Ще були віддані руській справі і православ‘ю”[12]. (Можливо, що ця ідея була їм підказана архімандритом Григорієм або взагалі духовенством Дворецького чи Пересопницького монастирів). Як видно з приписки до євангелія, матеріальні витрати по створенню євангелія взяла на себе старша представниця згаданих князівських родин Анастасія (Параскева) Заславська. Саме “накладом благоверной и христолюьивой княгини Козминой Ивановича Жеславського” було здійснен написання Пересопницького євангелія”. Питання про долю Пересопницького євангелія в наступні півтораста років після його написання, а також про місце й обставини знайдення його Мазепою і досі лишаються відкритими. Відкриття нових списків цього євангелія, крім уже відомих науці (Житомирське євангеліє 1571 р. та вставка в Лєтківському євангелії кінця XVI ст.) може пролити світло й на долю їх оригіналу. Пошуками цих списків повинні зайнятися українські вчені насамперед на Волині і в Галичині.

  З інших принципово важливих для мовознавця питань, що стосуються вивчення мови Пересопницького євангелія, слід підкреслити питання про зв‘язок його мови з мовою більш ранніх спроб перекладу священного письма на “просту мову” на Україні і в Білорусії (Четья-мінея 1489 р., “Ізмарагд” XV ст., Біблія Ф.Скорини та ін.), а також з мовою Учительних євангелій, писаних “простою мовою” і дуже популярних на Україні в XVI, XVII, XVIII ст., про що свідчить наявність півсотні списків цих євангелій, що дійшли до нашого часу (не рахуючи двох друкованих видань). 
  У доповіді Ю.І.Тихновського підкреслювалось: “Учительним євангеліям належить перше місце серед українських і західноруських перекладів святого письма XVI-XVII ст. …Уцілілі рукописи (і друковані видання) за текстом не є прості копії, а все нові й нові переробки й переклади”.[13] На цій підставі Ю.І.Тиховський зробив спробу вивести основний текст Пересопницького євангелія з українських Учительних євангелій. Якщо це мислиться в тому розумінні, що попович Васильєвич та архімандрит Григорій мали попередників у справі перекладу культових книг на “просту мову” і творчо використали їх досвід, то з цим можна погодитись. Якщо ж Ю.І.Тиховський уявляв собі текст Пересопницького євангелія як суму текстів окремих євангельських епізодів з Учительних євангелій, які передували його появі, то це не відповідає дійсності, бо наша пам‘ятка являє собою не мозаїку, а монолітний самостійний переклад автора-перекладача. (Як уже зазначалось, цим перекладачем, напевно, був архімандрит Григорій.) Таким чином, Ю.І.Тиховському належить лише постановка питання про зв‘язок Пересопницького євангелія з українськими Учительними євангеліями. Сучасним же мовознавцям треба спеціально дослідити мовний зв‘язок між ними. 
 В загальному плані вивчення мови Пересопницького євангелія необхідні й такі праці, в яких були б порівняльно зіставлені в мовному відношенні такі пам‘ятки, як Пересопницьке євангеліє, Житомирське євангеліє 1572 р., Крехівський апостол початку 60-х рр. XVI ст., праці про мову цих пам‘яток (Перетца, Карпинського, Карського, Владимирова, Назаревського, Огієнка і ін.) Зараз таких праць ще нема. 
  Надзвичайно важливим питанням є питання про характер та склад мови Пересопницького євангелія і про зв‘язок його з мовою українського ділового письменства XIV-XVI ст. 

Треба підкнеслити, що саме ділова, актова мова відіграла надзвичайно важливу роль в історії виникнення й розвитку “простої мови” на Україні.

  Одним з найважливіших проблемних питань у вивченні мови Пересопницького євангелія є визначення джерел Пересопницького рукопису. Нам потрібні нові праці, присвячені питанню оригіналу Пересопницького євангелія, з якого вони перкладені на “просту мову”. Це велике спільне завдання болгарських, сербських, чеських, польських і українських мовознавців. 
  Нарешті, сама мова Пересопницького євангелія є майже незайманою цілиною. Складові її елементи (церковнослов‘янські, українські, білоруські, польські, чеські, латинські, німецькі й ін.) лише названі Житецьким, але й досі ні окремо, ні в своїх взаємовідношеннях ці елементи не вивчені, а без цього не можливо зробити будь-які надійні узагальнення про мову пам‘ятки в цілому, зокрема, відносно її зв‘язків з братніми слов‘янськими мовами, в яких науковці могли б найти ключ до усвідомлення багатьох важливих питань культурного єднання південнослов‘янських, західнослов‘янських і східнослов‘янських народів у період середньовіччя - єднання, яке було добрим фундаментом зміцнення культурних зв‘язків між всіма слов‘янами в новий і найновіший час. Глибоке дослідження мови і палеографічних особливостей Пересопницького євангелія в багатьох випадках могло б дуже допомогти науковцям розв‘язати низку тих проблем, про які говорилося вище. 
  Звичайно це не всі проблемні питання, що стосуються мови Пересопницького євангелія. В дійсності їх багато більше. Але нема сумніву, що мовознавці-славісти найближчим часом по-справжньому зацікавляться цією дорогоцінною пам‘яткою української культури. Підготовчим же етапом до цієї великої й актуальної роботи повинно бути видання Пересопницького євангелія Академією наук України. Здійснення цього видання розширить коло дослідників пам‘ятки, прискорить вивчення її мови і всіх проблемних питань, зв‘язаних з цим вивченням.


Список використаної літератури

1. Пересопницьке Євангеліє (1556—1561) /Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик. — Київ, 2001. 703 с. 2. Білодід О., Братник І. Пересопницьке Євангеліє і клятва Президента Л. Кравчука. – Київ: « Фотовідеосервіс». 1992. 3. З історії українських та інших слов‘янських мов. - К., 65.-с.142-156 /Плющ П.П. Пересопницьке євангеліє. 4. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с. 5. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с. 6. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с. 7. Історія української культури / За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с. 8. Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо. - К., 93.-с.71 9. Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Іван Франко. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 1983. — Т. 40. — С. 222-223. 10. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УЕ, 1992. — С. 644. 11. Пересопницьке євангеліє // Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. — Львів, 1996. — Т. 6. — С. 2014. 12. Пересопницьке євангеліє // Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. — Львів, 1996. — Т. 6. — С. 2014. 13. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — К.: Либідь, 1994. — Кн. 2. — С. 53-55. 14. Запаско Я. Мистецькі рукописні пам'ятки України. — Львів, 1997. — 80 с. 15. Грузинский А.С. Палеографические и критические заметки о Пересопницком евангелии. — С.-Петербург, 1912. — 37 с. 16. Думитрашко Н. Замечательная рукопись Полтавской семинарии — Пересопницкое євангелие. — Полтава, 1874. — 29 с. [1] Білодід О., Братник І. Пересопницьке Євангеліє і клятва Президента Л. Кравчука. – Київ: « Фотовідеосервіс». 1992. [2] Грушевський М. Історія України - Руси. – Київ: «Наукова думка», 1994. – Т.5. [3] Цит. за: Максимович М. Воспоминание о городах Пересипнице и Дубровице и князьях, ими владевщих. – Київ, 1840. – Кн. 1.

[4] П. Житецький, Описание Пересопницкой рукописи XVI в., К., 1876,  стор.10 

[5] П.Житецький, цит. праця, стор. 12 [6] А.С.Грузинський, Палеографические и критические заметки о Пересопницком евангелии, СПб 1912, стор.7 [7] Там же. [8] Там же. [9] Значок “ у сербському письмі означає “гостру короткість” у вимові звуку. [10] П.В.Владимиров, Доктор Франциск Скорина, 1888, СПб [11] А.С.Грузинський, Пересопницьке евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в Южной России в XVI веке, К., 1911. стор. 3 [12] П. Житецький, цит. праця, стор. 11 [13] “Труды XII археологического съезда”, т.3, М., 1905, стор.33

Личные инструменты
правила на Заповики
Сайт кафедры ИИТО
переход на сайт центра
 
Наша награда.